Максим народився 21 вересня 1994 року в селі Старий Косів, Косівського району Івано-Франківської області. Навчався у Косівській гімназії-інтернаті, далі — в Івано-Франківському фінансово-комерційному коледжі імені Степана Граната. У дитинстві брав участь у військово-патріотичних організаціях УНА-УНСО та «Тризуб» імені Степана Бандери, згодом долучився до руху «Народний контроль». Його виховували мати Надія, бабуся Марія та дідусь Валентин. У 2014 році, у дев’ятнадцять, Максим приєднався до Збройних Сил України. Спершу воював у батальйоні «Айдар», а 4 серпня того ж року перейшов до 54-го окремого розвідувального батальйону. У 2018-му, закінчивши курси лідерства в Одеській військовій академії, отримав звання молодшого лейтенанта. Влітку 2024-го став слухачем Воєнно-дипломатичної академії імені Євгена Березняка. Протягом одинадцяти років служби «Єнот» пройшов шлях від солдата до командира батальйону, а згодом — до старшого офіцера ГУР МО. Він обіймав, зокрема, такі посади: • доброволець батальйону «Айдар»; • навідник-оператор 54-го окремого розвідувального батальйону; • командир взводу 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс»; • командир піхотної роти 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила; • оперативний черговий штабу 24-ї ОМБр; • командир мотопіхотного батальйону 10-ї бригади «Едельвейс» (з 1 червня 2022 р.); • старший офіцер підрозділу спеціального призначення ГУР МО. Максим брав участь у боях за Іловайськ, Дебальцеве, Лисичанськ, Широкине, Попасну, Сєвєродонецьк, Соледар, Бахмут, Авдіївку. Його виняткова сміливість і вірність Україні надихали підлеглих, які беззастережно довіряли своєму командирові. Слова Максима з одного з небагатьох інтерв’ю: «По суті, все моє доросле життя — це війна. Ми просто робимо свою роботу. Коли смерть і життя поруч — важко, але мусимо впоратися». Після поранення під Дебальцевим він відновився і повернувся до строю, командуючи розвідувальною ротою 24-ї ОМБр та пройшовши пекло Попасної. 1 червня 2022 р. призначений командиром мотопіхотного батальйону 10-ї бригади «Едельвейс», що вів бої у Сєвєродонецьку. Про той період Максим розповів у великому інтерв’ю «Нас просто закидують м’ясом…» . Згодом він перейшов до загальновійськової частини ГУР МО, де планував і проводив ризиковані операції, зокрема: • звільнення Харківщини, Балаклійський прорив і визволення Куп’янська (2022 р.); • контрнаступ на території рф (2024 р.); • оборона Харківщини (2024 р.) та села Стариця; • операції на Покровському напрямку, координація оборони околиць Покровська, Піщаного, Шевченка. Завдяки його керівництву Піщане було звільнене. Максим не збирав нагород: перш за все цінував людей. Проте удостоєний ордена «За мужність» III ступеня, медалі «За військову службу Україні», а посмертно — медалі «Хрест бойових заслуг». Переживши вісім поранень, зокрема тяжкі у Попасній, Максим ніколи не думав полишити службу. Навіть маючи групу інвалідності, лишався у строю, бо вважав військовий обов’язок сенсом життя. Окрім служби, Максим творив поезію — «голос фронту» і невмирущої нації. Ліричне натхнення розквітло під впливом коханої, військової Оксани Рубаняк. У Максима залишилася донька Квітослава (нар. листопад 2019 р.) від попереднього шлюбу. 4 лютого 2025 року Максим Ємець загинув під час артилерійського обстрілу на Покровському напрямку, виконуючи бойове завдання. Після себе залишив звернення «Якщо я загину, врахуйте всі ці помилки» — послання для українських офіцерів і воїнів. Честь тобі, воїне. Твоя відданість і поетичне слово житимуть у серцях українців.