"РІВНИЙ"

29 січня - земний день народження коханого чоловіка, сина, брата та найкращого татуся. Кредо офіцера Ткачука Юрія «Я офіцер, командир солдатів, і завжди буду діяти так, щоб приносити користь корпусу, військовій службі та моїй країні незалежно від ситуації, в якій я опинюся», – це витяг із своєрідної присяги під назвою «Кредо офіцера», яку складали командири 2-го батальйону 12 бригади легендарного «Азову». У повній мірі дотримався основних положень цієї присяги командир взводу 2-ї штурмової роти Юрій Ткачук із с. Липок, де народився 29.01.1984 р. Тут закінчив дев’ятирічку, а в сусідньому Невіркові – середню школу. Професію електрогазозварювальника здобув у Рівненському технічному коледжі. Непростим був шлях Юрія Ткачука до служби в «Азові». Передувала цьому участь в АТО в 2014-2015 роках, коли у складі 28 бригади Оперативного командування «Південь» захищав територіальну цілісність України на Донеччині. Потім було намагання забезпечити молоду сім’ю з двома малолітніми дітьми на заробітках за кордоном, на будовах у Києві. У віці 35 років визріло рішення пов’язати своє життя з реформованою українською поліцією, аби втілювати в життя принципи верховенства права в суспільному житті. У Гощанському відділку №5 Рівненського РУП служив у секторі реагування патрульної поліції. Одночасно навчався у Львівському державному університеті внутрішніх справ, який закінчив у 2023 році, здобувши диплом бакалавра за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Повномасштабне вторгнення рф підштовхнуло Юрія до рішення знову йти захищати рідну державу. Уже в перші дні звернувся до командування «Азову», пропонуючи свою участь у захисті Маріуполя, де проживали родичі по лінії матері, але отримав відмову як поліцейський. Коли на початку 2023 року з числа працівників Національної гвардії України почала формуватися бригада «Лють», добровільно влився в її ряди. До «Азову» потрапив унаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин. Там на запитання, під яким позивним зареєструватися, назвав звичний з АТО – «Ткач». У цьому тут же відмовлено, бо росіянам відомі всі позивні атовців. Чомусь ніякі інші вагомі слова не приходили до пам’яті. Виручив один із командирів: - Можна обрати назву рідного міста чи села. А й справді, чому не використати назву міста, в якому навчався й трохи працював, яке було перехрестям усіх життєвих доріг і яке здавалось найгарнішим з-поміж усіх бачених закордонних міст? - Запишіть «Рівний». Командував взводом під час боїв у Серебрянському лісі на Луганщині. Пройшовши військову перепідготовку, підтвердив уже бойове офіцерське звання молодшого лейтенанта. «Моє гасло – це компетентність», – таке положення кодексу офіцерської честі командир «Рівний» вважав найважливішим в умовах війни. Маючи досвід воєнних дій із уже знайомим ворогом, постійно поповнював свої знання про його нові методи й тактики, про новітні види зброї. А від служби в поліції перейняв командний принцип дій. Тому так педантично готував своїх підлеглих до кожного виходу на позиції. Особливу увагу приділяв відповідальності бійців за стан особистої зброї. «Я так не вмію пояснити й організувати бійців, як це робив «Рівний», – признався командир роти, кадровий офіцер, який приїжджав на могилу свого бойового товариша. «Я буду вірний тим, з ким служу – старшим, колегам і підлеглим», – ці пункти із присяги стали визначальними в щоденних стосунках із побратимами. А що сам не терпів фальші й показухи, був цілеспрямованим і прямолінійним, то спонукав до того й підлеглих. Молоді бійці взводу називали свого командира «Дядько Рівний», бо ж за віком ще не годився їм у батьки. Отих юних, ще навіть безвусих «азовців» любив, як своїх рідних дітей. «Мої сини: оцей номер один, а той – номер два й так далі», – показував знімки бійців під час короткотривалих відпусток удома. «Купаються мої каченята», – з неймовірною ніжністю в голосі коментував відпочинок своїх бійців під час ротації на Київщині. І вони відповідали йому повагою й дисциплінованістю. Знали, що командир не залишить самих на позиції, а в критичні моменти, хоч і не зобов’язаний, а буде разом із ними. До такого командира просилися воїни з інших взводів. Дуже гордився, що став частиною елітного військового угрупування «Азов». Не один раз повторював: «Якби всі так воювали, як «Азов», то українські війська вже були б у москві». Якщо коротко підсумувати, то «Рівний» із його життєвими принципами й відданістю рідній державі органічно злився з цією добровольчою бригадою. Та в усіх правилах, як відомо, трапляються винятки. Після рішення ВЛК про подальшу службу в тилових частинах через травму спини, яку кваліфікували як побутову, перевівся в 5 Слобожанську бригаду на Харківщині, де служив інструктором на полігоні, був призначений командиром взводу снайперів. Згодом водив групи снайперів на позиції. Останній вихід відбувся 18 червня 2025 року, а загинув у бою з ворогами 20 червня біля населеного пункту Фиголівка Куп’янського району. Бойовий шлях Юрія Ткачука обчислений 2 роками, 8 місяцями й 22 днями. Похоронений на липківському кладовищі 3 липня 2025 року. У нього залишилися батьки, дружина Наталія, дочка Юлія та син Станіслав, дві сестри із своїми сім’ями. - «Рівний!» –Пам’ятаємо! Помстимось! - «Рівний!» – У строю! – лунав над рідними Липками триразовий клич бойових дев’ятнадцяти побратимів-«азовців» із запаленими смолоскипами, які з’їхалися на прощання зі своїм командиром, – хто з госпіталю, хто з відпустки, а хто й відпросився із служби. За їхньою традицією, бійці схвильовано проказали «Молитву українського націоналіста». А тоді залишили автографи на прапорі з назвою легендарного вже корпусу «АЗОВ». Відвідуючи могилу, ми щоразу помічаємо нові знаки пам’яті на ній від невідомих відвідувачів: енергетики, цигарки, квіти, інкрустовані гільзи…29