"СКІФ"

Народився Артем в селі Піщанка Житомирської області. Дитинство та юність провів у містечку Висока Піч. У 2020-му році закінчив Малинський лісотехнічний коледж за спеціальністю «Майстер лісу». Згодом отримав диплом за напрямом «Механіка». З дитинства Артем був активним і пробував себе в різних заняттях. Він вчився грати на гітарі та фортепіано, займався футболом і танцями. Любив ліс, природу та риболовлю, а також подорожувати автомобілем Україною. Завжди мав багато друзів і був душею компанії, легко знаходив спільну мову з кожним. Був щирим, добрим і наполегливим, прагнув усього досягти самостійно та завжди першим приходив на допомогу. У 2018 році Артем переїхав до Житомира та паралельно з навчанням розпочав кар’єру в компанії EasyPay. У 2022 році певний час жив у Польщі, де працював і навчався. Коли розпочалася повномасштабна війна, він відразу вирішив повертатися додому, щоб стати до лав ЗСУ. Артему не одразу вдалося долучитися до війська, тому він почав волонтерити: розбирав завали, возив гуманітарну допомогу, долучався до будь-яких робіт, де був потрібен. Проте бажання захищати Батьківщину залишалося його головною метою. Наприкінці 2022 року, у 21 рік, Артем розпочав службу у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, отримав псевдо «СКІФ». Це була ідея командира взводу, за асоціацією зі скіфами, які були політичною та військовою елітою. Як піхотинець обороняв позиції та брав участь у важких боях за Мар’їнку на Донеччині. Артем був не просто побратимом, а справжнім другом для своїх товаришів. На нього завжди можна було покластися в найважчих ситуаціях. Для нього побратими були як сім’я, він завжди хвилювався за кожного з них. Згодом Артем певний час проходив службу в 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ, де обіймав посаду інструктора і передавав бойовий досвід новобранцям. У 2024 році він вступив до Поліського національного університету, мріяв здобути вищу освіту. Але найбільше, що він прагнув, це розвиватися у військовій кар’єрі та продовжувати службу після закінчення війни. У листопаді 2024 року Артем повернувся на передову у складі 46-ї окремої десантно-штурмової бригади. Служив майстром, номером обслуги 2-го артилерійського взводу артилерійської батареї 1-го аеромобільного батальйону, а згодом став старшим навідником. Обороняв позиції Донеччини, згодом Дніпропетровщини. Працювати навідником на гарматі Д-30 було непросто. Але Артем був не з тих, хто здається. Він навчався, наполегливо тренувався і довів свої вміння до високого рівня. Без зайвих суперечок виконував свої обов'язки, а своїм оптимізмом і вірою в найкраще підтримував побратимів та був справжнім помічником для командира. У травні Артем отримав бойове поранення. Він не погодився на тривалу реабілітацію і повернувся на передову, бо знав, що побратими залишаються в складних умовах і потребують підсилення. Для Артема це був не просто обов’язок, а відповідальність за своїх. Його слова під час служби були: «Всіх люблю, ні про що не жалкую», що відображають його велике щире серце та силу духу.  Зранку 8 серпня 2025 року Артем разом із побратимом у селі Новопавлівка на Дніпропетровщині вирушив рятувати поранених бійців свого підрозділу. Дістатися до них не вдалося — їхню групу вразив ворожий дрон. Герою назавжди 23 роки….  Поховали Артема у рідному селі Піщанка на Житомирщині. У нього залишилися мама, молодший брат, наречена та велика родина. Нагороджений медаллю «Ветеран війни» та орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) 12 листопада 2025 року за особисту мужність, героїзм і самопожертву. Артем був не лише відважним воїном. Він був і назавжди залишається найкращим, турботливим чоловіком, люблячим сином і братом, надійним другом і справжнім побратимом. Він назавжди житиме в пам’яті всіх, хто його знав.